Придумана історія України

   

Ну і хто з них – дурень?

По польовій дорозі йшов чоловік і спостерігав за шпаком. Той ганявся без успіху за коником-стрибунцем: що впіймає коника – не може вдержати і коник з дзьобу вискакує, бо дзьоб до кінця набитий іншими комахами. "Ну не дурень?"- вголос подумав чоловік. "Ага, а ти попробуй носити  кожну комашку окремо за кількасот метрів до гнізда" – подумки відповів шпачок.

Володимир Павлович до збірника "55 слів"

Ця писанина не є науковою працею. Бо наукові праці  пишуть за спеціяльними правилами  спеціалісти . Не є вона і популярним нарисом, бо, щоб оцінити читачу істинність чи хибність суджень, що викладені автором, треба мати здатність до аналітичного і синтетичного мислення або володіти природною інтуїцією на фальш. Тож писанина ця - таке собі намагання означити інший погляд на історію України.

Про землеробів і пастухів в давній Україні.

Колись нам, малим у школі, розповідали про підсічне землеробство, як про занадто примітивний і варварський спосіб хліборобства. Але мушу зазначити, що поки ресурсів довкілля  для такого способу було достатньо, то це був найбільш придатній для свого часу спосіб. Звідки у мене така впевненість? – А якби інакше з’явилися на світ Божий ми – нащадки отих далеких предків? Бо ж і малому зрозуміло, що в будь-який час від людини, аби їй вижити, вимагається щонайдужче напружити всі свої сили та вміння, відкинути все те пусте, що не приносить користі для продовження роду. А в давні часи і поготів би ніхто не став займатися чимось, що прирікає рід на вимирання. Певно, що були й такі, але пам’ять про них розвіялась пилюкою по нашій благословенній землі.

А от про трипільську культуру, що є найстарішою з відомих нам хліборобських культур на теренах України, пам’ять осталась. І не тільки орнаментами на чудовому глиняному посуді. А й розкопаними археологами городищами з житлами селян і вівтарями невідомим богам. Сліди цієї культури в Україні збереглись в лісостеповій зоні правого берега Дніпра. На лівому березі українського лісостепу трипільців чи не було, чи ще, поки що, не знайшли їх слідів.

Давайте розглянемо по змозі всі ті чинники, що обумовили саме такий стан розселення трипільських землеробів. Чому обробіток землі не можна робити в розчищених лісових хащах? Адже ворогу важко знайти таку ділянку, і затишок там є від суховію. Але старий ліс для  землеробів не підійде як за складом грунту, так і через великий об’єм робіт по корчуванню.

Лісовий грунт значно бідніший від степового на органіку, дерева через свою потужну кореневу систему мають змогу освоювати глибші шари. І навіть супіски чи зовсім піски не є перепоною для росту дерев на таких грунтах. Там головне: вчепитись коренями поглибще.

А от у зернових, що є травами, а не деревами, основна маса коренів лежить неглибоко, десь на півметра. Тож давні хлібороби, певно що, знали про непридатність багатьох лісових земель для їхнього діла. А про корчування пеньків, які явно заважають обробітку можу розказати таке.

Якби ви бачили, як то важко навіть в наш час корчувати старі садки чи столітні дерева для очищення майданчика під будівництво. Там задіяна велика потужна техніка вагою понад п’ятнадцять тон, екскаватори, що риють трьох метрові ями, аби підірвати коріння пенька. А краще, коли дерево не зрубане. Тоді таке зачіпають сталевим затовстим канатом і використовують стовбур дерева, як важіль. Бо ото така велика тримаюча сила того коріння.

Тож легко корчувати ліс лише казкарям. І то, коли в героя –  богатирська сила з неба. А простим людям треба мати глузд і не лізти корчувати старий ліс. Хіба що на місці лісу буде згарище. І таке сильне, що пеньки не пустять нових пагонів. Це означатиме, що дерево вмерло і деревина його гниє. А згниє вона не скоро. За тим часом на такому місці росте новий лісок. От його й можна корчувати. Але таке місце ще треба знайти. Бува так, що частина степу  через певні природні чинники поступово заростає чагарями й перелісками. Такі ділянки теж можна корчувати.

Як, за моєю уявою, відбувалося те корчування? Частина викорчуваного, що в центрі ділянки, після підсихання спалюється.  Те, що ближче до краю, стягується в чагарі для створення густого завалу-огорожі. Ця загорода не дає пролізти до посівів диким свиням, ведмедю чи копитним. Тож не приходилось трипільцям сторожувати урожай цілодобово.

Найкращі грунти для хлібороба на трав’яних ділянках в лісостепу та в північному степу, якщо там є доволі вологи. Але чому ж тоді трипільці мучились з тим корчуванням?

Єдиним поясненням є наявність диких стад і пастуших орд, що з наміром чи без витоптали б ті посіви. Бо як і дикорослі трави, так і трава пшениці, вівса чи проса дуже вже подобається в їжу тваринам і птахам, що випасаються в тому степу. Найкращі степи для випасу, це такі: щоб весною була рання трава, щоби влітку в спеку трава не висихала, щоб взимку було так мало снігу, що скотина могла б ту суху траву їсти. А ще якби було так, щоб не дуже холодно: щоб водопій не замерзав.

В одній місцевості України це все разом не є можливим. Але є можливість взимку гнати скотину на південь. Де й сніг траву не вкриває та й лід не товстіший дитячого мізинця. І весною південний степ оживає чи не на місяць раніше. Тож гонять повесні давні пастухи поволеньки худобу свою з півдня на північ – туди, де трава вже й висока, але ще не вгрубіла. Ох і швидко росте на такій траві скотина, що худобою її називати язик навіть якось не повертається. Пасуть там до пізньої осені. Пастухам тим всього доволі: і молока, і м’яса, і шерсті. Діти їх теж ростуть як з води.

Але читач повинен розуміти, що найкращі в цьому розумінні пасовища можуть займати лише найвойовничіші пастуші племена. Іншим, хто таких не подужав, достаються пасовища гірші в тому плані, що взимку там доволі снігу. Як же тоді їм прогодувати худобу? Дуже просто, хоч і дуже нелегко: треба заготовляти траву на сіно. Зрізану траву висушують і складають у копиці таким чином, аби дощ та сніг не призвели до затікання та загнивання. І зараз існує та давня метода, але жителям урбанізованих міст це може видатись не цікавим. Для зацікавлених:…

Це твердження є справедливим лише тоді, коли в тих давніх людей було надійне знаряддя для зрізання великої кількості трави. В наш час це – коса із доброї сталі. Але раніше сталі, ба, навіть бронзи, ще не було. Але був кам’яний серп. (1)

(1) Ці слова – родичі: серп, що раніше звучав як керп(корп) означав «кам’яну палицю», бо «кор» - гострий камінь, а «п» - палиця(палка). Можливо, що давня назва серпа була: корпалка (палка з гострим камінцем). Знайоме слово, чи не правда?  Така гіпотеза заслуговує на увагу.

Певно, заготовляючи ним для худоби перестояну вже, переспілу траву, людина легко відділяла в жменю насіння тієї трави, зерно тобто. А спробувавши те зерно жувати, оцінила його як добру їжу. Потім їй трапилося те зерно після степової пожежі і підсмажене воно виявилося смачнішим і поживнішим. Спробувавши смажене, захотіла спробувати й варене. Отож розтерла давня людина зерно між камінням, аби зуби не мучити і вкинула в горщик з м’ясом, що варилось. От тобі й козацька каша… Ех, солі б туди, солі б!

Із вище сказаного можна зробити висновок, що хліборобство винайшли пастухи, що заготовляли сіно худобі. Бо повсякчас спостерігали, як тварини і дика птиця люблять ласувати насінням окремих рослин. Птицю ж, в крайньому разі водоплавну, приручили вже в часи, коли зерна було доволі, аби прогодувати не тільки себе, а й птицю. На підтвердження своєї правоти приведу наочний приклад.

Люди в селі тримають гусей. Зранку випускають тих гусей на річку чи ставок і там гуси цілий день розкошують. Але диво: ввечері в шерензі по-одному плетуться до хазяйського двору в загорожу. З волі і в загорожу?  «Дурна птиця» - скажете ви. Може й дурна, але – практична. Бо ввечері хазяйка сипне їм смачного  зерничка і це буде апогеєм обіду з трави і різної водяної живності. Отож: воля волею, а найсмачніше у світі зерно – за розкладом.

Мабуть в часи Трипілля хліборобство ще не було аж так поширене на лівобережній Україні. Бо було достатньо скотарства. Певно, що осілі трипільці у військовому плані були слабші від пастуших племен лівобережжя, бо нема другої причини відсутності їх на згаданій території.

Оцей поділ на суто землеробів, що вирощували зерно собі й на продаж, пастухів-косарів, що можливо щось трохи й сіяли для себе і пастухів-воїнів, що займалися відгінним скотарством ( бо хто їм заборонить пасти, де вони захочуть?) просліджується вже аж у скитському суспільстві на території України.

Україна чи Русь? Курка чи яйце?

В Інтернеті повно злоріків, що намагаються назву нашої землі як Української якось умалити до випадкової помилки історії чи витвору масонів.

На це можна заперечити одним: назва Україна, як поняття, звучить на різних мовах сусідів вже досить давно. Шведи називали нас Гардарики-Русь. Гардарики – країна городів, відгороджених огорожею, країна захисних валів, що ділять землю на захищену для орачів та вільну для пастуших орд.

Я так собі уявляю творення тієї захисної системи. В міжсезоння, коли поляни-селяни упоралися з посівами, вони з реманентом приїжджали до свого місця роботи і, стаючи поряд у кільканадцять плугів, відорювали добру смугу чорнозему до місця де починалася робота іншої громади. Сучасники здивуються: хіба може оранка зупинити азійських пастухів? Мабуть на якийсь час і така дія була результативна. Я боюсь помилитись, але на Сході існував культ Живої Землі, яку навіть не можна було колупати ногою. Через те всі носки у пастуших черевиків були загнуті до гори. Культ (чи культура) - завжди над людиною. І степовикам лячно чи гидко ступати на оту спаплюжену землю. Звісно: мода на ту чи іншу культуру з часом проходить і кочовики вже не боялися заїжджати на оранку. Але піднімаючи оранкою кожен рік вал лише на п'ять сантиметрів, за двісті років поляни примудрилися би силою своїх волів створити вал висотою до десяти метрів. Можна й швидше, на протязі лише одного покоління, коли орати кілька раз на рік. А потім ще й розказувати степовикам казки про богатирів, що запрягають триголового змія. Аби сучасники вже зовсім пройнялися повагою до такого ритуалу огородження своєї території, я пропоную їм згадати легенду про двох братів – засновників Риму.

Аби впевнено і зрозуміло провести дослідження назви нашої землі – Україна, треба почати з такого розповсюдженого і в той час ніби невідомого нам слова «кор». Корінь «кор», як бачимо, присутній в дуже багатьох близьких і, на перший погляд, далеких за значенням слів: кора, коротити, коритись, короста, корма, корпус, король і багато інших. Але нас цікавить зараз лише назва нашої КРАїни, отож будемо досліджувати різні значення слова КРАЙ, бо зрозуміло, що Україна (Вкраїна) має в своїй основі якраз цей КОРінь.

 Слово «край» як іменник чоловічого роду.

Значення:

лінія, що обмежує поверхню чого-небудь ( тобто: кінець);

найвіддаленіша від центру частина якої-небудь місцевості; околиця;

невелика частина, відділена від чогось (тобто: окрайок, окраєць, шматок);

закінчення, припинення якоїсь дії, стану;

закінчення життя; смерть;

те ж саме, що країна (тобто держава, країна);

місцевість, область, район і т. ін., що має певні природні й кліматичні особливості; сторона;

Слово «край» як прийменник.

Значення: указує на місцезнаходження предмета поблизу іншого. Синонімами до прийменника «край» є такі слова: біля, коло, побіля, попри, поблизу, при, окрай, близько

 А ще «край» є наказовою формою дієслова «краяти», що означає:  наділяти-нарізати (ділянки землі), відділити частину чи шматок (окрайчик хліба), в алегоричній формі: краяти серце…

От якраз дієслово «краяти» є найбільш підходящим об’єктом для нашого дослідження. Бо, як на мою думку, у процесі словотворення дієслово було першим. А іменник вже був результатом дії. Дуже прозорий і надійний зв’язок: украяна (вкраяна) земля, кожний наділ якої має свого хазяїна: поле – хлібороба, місцевість – князя (ще й зараз в багатьох місцях землю селянам не наміряють чи наділяють, а – нарізають).  Тоді як степ широкий на тисячі кілометрів є диким, вільним тобто, і пасися там хто хоче аж поки сильніші не проженуть.

Аж проситься висновок: Україна – земля що має хазяїна (поділена тобто). Збереглась в багатьох місцевостях ця сама назва другого кореня із другим звучанням: Поділля. Зустрічається в рукописах раніше від назви «Україна». Але це не означає більшої давності.

Те, що слово «краяти» є дуже давнім, може підтвердити наявність цього кореня у багатьох мовах, в тому числі і в санскриті. І походить від кореня «кор». Десь я вичитав, що то значить: камінь. А звідтіля Коростишів та інші подібні назви. Але цього твердження в неті вже не знайшов. Зате знайшов багато іншого, більш цікавого. Багато авторів відзначають спорідненість слів «кора» і «коло». Бо знята древнім нашим предком камінним ножем кора із стовбура має форму кола і її виправляють аби була плоскою. В одній місцевості «р» погано вимовляли, то говорили не «коро» а «коло». Діти ж і в наш час до певного віку так говорять. Отже предмет, яким знімали кору, загострений камінь наприклад, мусив називатись «кор» або «кол» по-дитячому. Кол чи кіл (кілок) – загострений був надійною зброєю. Що можна робити кором? – Корояти (крояти чи краяти), коротити (палицю чи життя), корити чи підкорити, оскорити (ошкурити а звідтіля і шкіра) кору ж. Між іншим: мовлене поляком слово «кора» для нашого вуха звучить як «кожа» чи «коржа». Тож коржі теж родичі кори. Перерахування інших прикладів, ще й в мовах інших народів, займе дуже багато місця. Уявіть собі ту сиву давнину, коли краяли і ділили все кам'яними ножами. Тож, як я надіюсь, древність походження слова «україна» для читача є очевидною.

Якщо гард – це город, то "город" – слово явно місцеве, бо я, як автохтон, прекрасно розумію його походження. Голова роду живе за огорожею у місці, що й називається городом. Інше походження слова «город»: гор – це, що по іншому звучить, той же «кор». Городити чи кородити означає відгороджувати камінням певну ділянку від іншої місцевості. Та й рів (і вал також) для огорожі треба рити з допомогою камֹяної КиРки. А вже лопата для відкидання землі може бути дерев’яною. Ще років з тридцять назад на токах, де зберігається зерно, для того, щоб його не пошкодити , користувалися дерев’яними лопатами.

Те ж саме означає і інша назва України – Поділля. Якщо хто думає, що Поділля лише понад Дністром, то він помиляється. Подоли є в Києві та Київській області, багато їх і в Полтавській. Нажаль, перейменування старих назв населених пунктів за царя, а ще більше за СРСР, не дає можливості якісно досліджувати історію рідної землі.

Якщо назва "Вкраїна" така древня, то чому назва "Русь" в історичний час звучала часто, а назва "Україна" появилася при розквіті Київської Русі? Тут треба звернути увагу на той факт, що гості тієї чи іншої землі давали їй назву від імені чи назви господаря.

От весь навколишній світ аж до Єгипту і давнього Китаю чув про скіфів, що само називалися сколоти. А коли хто питав тих скіфів: хто ото живе поряд з вами? "А то наші раби" – з погордою відповідали сколоти. Самоназву "сколоти" я виводжу із назви такої красивої птиці, як сокіл. Кіл – це загострений дрючок чи палиця. В бою – спис, копіє. В селі і зараз припинають худобу до забитого в землю колу і худоба та не йде геть, а ходить по колу. Отож сокіл – це жива стріла, від сокола втекти неможливо. Недарма сокіл є на гербах багатьох княжих родів. "Соколе мій ясний", "соколику" – ось так і дотепер обзиваються жінки до любих їм чоловіків. Отак  про селян-подолян ніхто не чув, бо представляли їх перед світом царські скіфи.

Про скіфів.

Історію України не можна розглядати без участі таких давніх суб’єктів історичного процесу як кімерійців, скіфів та, навіть, трипільців. І хоч частину читачів зуміли привчити до іронічного сприйняття зв’язку давнього Трипілля з історією України, але коли хоч деякі господарські прийоми трипільців збереглися на цій території до наших днів, то це значить, що такий зв’язок існує.

Те саме можна сказати й про скіфів, як то їх називали греки.

Між іншим, треба зауважити, що є теорія, за якою Скіфія насправді є Скупією чи Скупщиною. Бо грекам наше «у» в слові «скупія» могло прочитатися ( чи може їм так приємніше звучало) як «і». Тож в деяких слов’ян ця назва збереглась й понині.

 Українці послуговуються більше вдалою назвою «скити», а звідси – скитальці. Геродот розказує, що нібито вони прийшли із сходу, що за Каспієм. Але як подивитися на той факт, що вони «скиталися» виключно сезонно з півночі на південь, а влітку, коли від спеки «вигоряє» трава, знову кочували на північ на свіжу пашу, то ці степовики існували мабуть на цих землях з часу, поки існували в тому вигляді степи.

Є інше свідчення, що вони «давно нависали над Чорним морем». Це – оповідка про  їхнє суперництво із єгиптянами. І з усього виходить, що переможцями в тому протистоянні були скити, бо для їх коней паші було доволі, а єгиптянам доводилось держати невибагливих ослів та верблюдів. Скити любили виключно коней, пили лише кобиляче молоко і ця обставина дала можливість спокійно розвиватись єгипетській цивілізації: будувати піраміди, називати фараона сином бога і таке інше. Маючи слабку пам’ять та, хай і не брехливих, хай лише фантазуючих переповідачів – тодішніх істориків, їм, єгиптянам, приходилося все, що з ними діється, записувати на стінах і стелях, а сокровенне – у спеціальній «книзі мертвих».

Скити ж прекрасно знали, що вони всі, як один, явилися на світ від богатиря і дочки самого Дніпра. А царює над ними той, на кого упав Божий вибір: хто зміг підняти дані їм небом Золотий Лук, Золотий Плуг і Золоту Чашу. Пізніше ту чашу назвали Чашою Гра-Аля, що по-нашому: Гра Долі чи Божа Гра. Шукають досі того Грааля, здуру думаючи, що він першому ліпшому хто найде подарує вищу силу. Наївні! Читайте Геродота про ці небесні дари: вони не даються в руки будь-кому, лише достойному, богообраному. Що? Ви – достойний? Тоді Вам у чергу, початок якої - у сивій млі віків.

Неортодоксальні історики, не такі як академік Потолочко, вважають скитів автохтонами Української землі. Ці племена витворилися сплавом хліборобської і пастушої цивілізацій. Та й скитальцями їх називали більше сусіди. А вони гордо іменували себе соколотами. «А ті, що живуть поряд з вами, хліб сіють та пасуть корів, свиней, гусей і інше, що треба пасти, то – хто?» - питалися у цих, що іменували себе сарськими. «А то – наші раби» - так за Геродотом відповідали сарські скити.

Але те насправді було не зовсім так, бо раби в скитів були захоплені в полон із чужих земель. А щоб полоненні не втекли і окрім того не оскверняли своїм нечистим поглядом повсякденне життя сарської касти скитів, то їх, полонених рабів, осліплювали і заставляли цілий день сколочувати в посудині молоко. Що робили в цей час скитські жінки можемо тільки здогадуватися. Бо раби, а про хазяїв найбільше патякають їхні слуги, нічого розповісти не можуть. Адже сліпі.

Про те, що скити є автохтони, історики можуть заперечити тим, що і в азійських степах є сліди скитської культури. Так могли бути і напевно були походи для вибору кращої паші. Хтось осідав  а потім рухавсь далі. Це ж степ. Про один відомий історії випадок руху частини скитів на схід я розповім трохи згодом.

От я майже непомітно втрутив думку про кастовий поділ скитського суспільства. Бо сарські скити, соколоти, соколи – то могутні вершники-воїни, для яких когось повоювати є однією із важливих життєвих функцій. Відома оповідка про один із численних походів на південь в заморські краї. Розбили там війська могутніх царів місцевого посолу, взяли символічну данину, щось типу по горлиці від диму. Пройде більше тисячі років і «прадідів великих правнуки погані» знову затребують у вигляді військової контрибуції лише «по горлиці з диму». Але насправді потім заберуть життя. Сарські скити – більш великодушні. Ні, не так – із рівним супротивником, як то було з персом Дарієм, вони розправились як треба. А от коли проти них повстали діти їх сліпих рабів, що за більш як двадцять років відсутності сарських виросли дорослими чоловіками, то скити усмиряли їх виключно батогами. Бо не гоже бойовий меч чи сокиру оскверняти кров’ю боягузів.

Із цього приводу слід зробити історично важливе припущення. Куди втекли ті, що злякалися сарських батогів? А це -  не одна тисяча! Певно, розпорошилися по навколишніх племенах. Дехто з них знав про своє походження від сліпого батька. Знав, скажімо, що батько його з полян чи будинів, агатирсів чи гелонів. То куди ж йому як не до своїх? Але ж матері ж то в них були скитські! Тож напівкровки мали вже багато і скитських звичаїв та навиків. І ця історія від Геродота, якщо є правдивою, дає нам майже повну картину появи козацького способу життя: хлібороба й воїна одночасно. Може бути, що пізніше женили скити, коли в тому була потреба, своїх синів на дочках-чвертькровках скитських. Чи скитські парубки просто викрадали собі таких дівчат.

І хто після цього буде заперечувати, що сарські скити були кастою воїнів? А раз була вища каста воїнів, то були і їх данники, що сіяли хліб і пасли інший скот, а не коней. Коней довірити комусь сарські скити не хотіли, бо то – джерело їхньої могутності. Пийте молоко кобилиць і ви теж виростите як оті жеребці: такі ж сильні і виносливі. А ще коли їсти їхнє м’ясо, то хіба є дивним те, що хочеться гасать по світу і всіх перемагать?

Прерогативу їсти свиней оставили ж скитам-орачам. Та й то лише тим, хто жив біля дубових лісів. Бо без жолудя свинини не виросте. І от: жителі південних країв, почувши, що сарські скити не їдять свинини, вирішили, аби теж стати сарськими, свинини не їсти. Але через те, що їсти все ж щось треба, то стали їсти баранину. А ще далі на схід люди теж почули, що для того, щоб стати сарськими, треба чогось не їсти. Але через неточний переклад стали не їсти корів. А щоб і вночі, як в декого заведено, ніхто не посмів порушувати правило, то корів об’явили священними тваринами. А вже звідтіля прийшла мода вважати символом сили і могутності не стільки корову, як її дорослого сина – Бика, Вола, Тельця. Щоб зрозуміти зачудування древніх тим синком, сходіть, хто ще не був, на тваринницьку виставку. Бо більшість читачів тільки там зможе побачити оманливо мирну тварюку, що проте чомусь стоїть у загорожі більше схожій на протитанкову.

Шаноблива повага древніх до такої тварини як свійська корова є оправдана. Бо на нашій землі це – найбільша природня біофабрика по переробці навіть сухої трави чи соломи на м’ясо і молоко. А у створенні на протязі тисячолітть степового чорнозему визначна роль рогатої худоби не викликає заперечень.

Отож про вплив наших далеких предків – скитів на світогляд частини людської спільноти читачі вже почули. А хто сумнівається, що то були іменно наші предки, то такий скитський звичай, щоб запікати м’ясо бика у власному шлунку, а в бика шлунок – двокамерний і туди все обрізане від кістки м’ясо влазить, я особисто спостерігав  не раз коли був ще малим.

Бика правда не було, то різали свиню і ніколи не викидали шлунок свині – кендюх ( не знаю походження цього слова), а начиняли його кашою із різними м’ясними обрізками. Різник, по скитському звичаю пив кров, з чашку не більш, вбитого ворога, свині в даному випадку. Розказую те, що бачив на власні очі.

Не всі різники так робили, але ж і не всі – нащадки сарських скитів. Більшість – нащадки скитів-орачів. А сарські – їх хазяїни. Хозаричі по-нашому. Орач – це той, що землю оре, бо ар – земля. А коли азовські землі? Треба зауважити, що всі ці «–ов» та «-скі» появилися в нашій мові мабуть значно пізніше. А тоді по-нашому було: аз-ар – азовська земля. «А «х-»?» - спитаєте ви.

В Україні, в моїй місцевості принаймі, ніколи слова не вимовляли починаючи з голосної. Завжди ліпили попереду службове «г». Певно так – милозвучніше. Але прокрустове ложе радянської школи зробило вимову всіх одноково «правильною» і тепер так майже не кажуть.

Противники такого погляду на історію скитів – предків українців можуть заперечити, що, мовляв, каста воїнів не змішувалась генетично і культурно з кастами пастухів і орачів. І це в деякій мірі – вірно. Принаймі вірно те, що намагалась не змішуватись.

Бо й частина козацьких нащадків, розмовляє милозвучною українською, з погордою зауважує, що мов «ми – не українці, ми – козаки». А Хмельницький у якомусь своєму універсалі прямо заявляв на походження козацької братії від «славних козарів».

Але життя вимагало свого і взаємопроникнення військової, пастушої та хліборобської культур все ж відбувалося. А вже зараз «козар» звучить українською не так славно, як раніше, бо сприймається як козопас. В самій такій назві нема мабуть нічого стидного. Адже ж вибрали одні собі президента із таким чудним призвіськом: цар козів. Їм би більше пасував чоловік із знаковим призвіськом – цар лелек ( цар жабоїдів). Але то – їхня суверенна воля і нам до того – зась.

Пізніше той поділ праукраїнського скитського суспільства вилився у поділ на козаків і селян. Які ж чинники нівелювали той поділ на сарських і несарських? Бо, в результаті: козаки в свобідний час від походів коло землі ходять та «кохаються в бджолах». А діти селян, що мають у собі козацький дух, приймаються після певних випробуваннь у козацьке коло – Кіш.

Як закінчили своє панування сарські скити.

Кінцю пануванню сарських скитів, як на мою думку, було кілька причин. Найперша видима причина згасання панівної сили будь-якої суспільної еліти, це – позбавлене загроз сите життя. Це лихо прийшло і до сарських скитів. Поки їх піддані – орачі і пастухи натружували руки і спини в намаганні прогодувати власні і сарські сім’ї, то сарські скити розкошували у можливостях займатися улюбленими справами: кінними ловами та перегонами. А ще – недалекими походами. Ні, не на війну. Походами до наметів власних жінок, яких, як можна здогадуватись, мали не одну.

Цим твердженнням, як і взагалі всій цій історії, я завдячую Геродоту, що розповідав про побиття скитом в чесних поєдинках своїх свояків, черепи яких скит зберігав як пам’ять. Тож дружини тих свояків напевно дісталися переможцю як нагорода. Орачам віддати їх ніяк не можна було, бо хліборобу хоча б свою прогодувати. Пастух двох-трьох би осилив, як би ж не віддавав частину худоби сарським скитам. Отже лише в сарських скитів була економічна можливість тримати при собі більше однієї дружини.

Та й, з огляду на біблійні розповіді, які, як зараз багато хто вважає, не є історичною фантазією лише одного племені, звичай, щоб забрати до себе жінку загиблого брата, друга чи по-другому близького чоловіка, є звичаєм богоугодним. А, за словами Геродота, у скитів, на відміну від греків та грецьких родичів, є почуття вродженої справедливості. І через те я наполягаю на версії, хоча б часткової, полігамії у сарських скитів.

Мені можуть сказати, що, мовляв, амазонки – то і є оті скитські жінки, що таким чи іншим наглим чином були позбавлені мужа. То я заперечу на таке тим, що згадані амазонки спочатку не знали скитської мови. Тож явно не були роду-племені сколотів.

Оце я собі намагаюся уявити: скілько ж то дітей було в одного сарського скита? І чи всі ті сини одержували право сарської зверхності? Чи треба було те право виборювати в чесному поєдинку? Перемагає – найсильніший! Це воїнам підходило б найбільше.

Але у сарських скитів існував ще один із багатьох законів-звичаїв: з померлим ховали і його дружину (чи наложницю? – для патріархатних скитів певно що те саме) і більше десятка слуг на конях. То зовсім невідомо: чи ті поховані слуги були із сліпих рабів, чи були із молодих воїнів, що не удостоїлись сарської касти. Тож навіть мирний час потребував втрат життів, не рахуючи смертельних хвороб.

Скити дуже не любили зрадників звичаїв своєї сарської касти. І така зрада наказувалася смертю. Не вдалося уникнути такого навіть брату царя сарських скитів. Народжений матір’ю-гречанкою, пристрастився він святкувати Діонісія, переодягнувшись у грецький одяг. То його родичі навіть пішли на греків війною, аби лиш їм видали зрадника.

Коли Геродот говорив про природнє почуття справедливості у скитів, то перш за все він мав на увазі скитський суд перед царем. Щоб не запутувати себе в юридичних лабіринтах словесного поносу, скити признавали справжнє на той час право – право сили ( а зараз хіба по-іншому?). Перемагає сильніший в чесному поєдинку. Якщо слабший зухвалець настільки дурний гинути в такому судовому поєдинку, то туди йому й дорога. І я погоджуюсь з Геродотом, що це – найбільш чесно і справедливо. Бо найбільшим багатством скитів була воїнська доблесть і звитяга. А не золото.

Інакше вони признавали б інший закон і судилися б по ньому. Як зараз: із свідками, що часто підкуплені, із суддями, що теж – користолюбці. І тоді деякі придумали такі багатослівні закони, щоб мало хто зміг без суддів розсудити по-правді. Хоча, як на мене, то по-правді та по-совісті судити найлегше. Але скити жити по-совісті ще не вміли, тож судилися по-силі згідно звичаїв своїх предків.

Певно, що і ця обставина з часом стала гальмом вдосконалення скитського сарського суспільства. Треба до цього зауважити, що будь-які звичаї корисні для певних умов проживання і коли ті умови об’єктивно змінюються, то корисність певних звичаїв може зникати.

Багато дослідників схилюються до думки, що ослабила скитську імперію війна з персами. І не стільки втрати на полі бою, бо по описах це були незначні втрати. Стільки випалена скитами ж частина степу. Така собі тактика випаленої землі, що виявилася двосторонньо гострим лезом. Адже сплюндрована земля могла змінити видовий склад трав, що були пашою для скитських коней. А треба сказати, що коні не всяку траву їдять. Найбільш всеядні в наших широтах –  вівці.

Певно сармати мали в своїх  отарах і коней, і корів, і овець. І це дозволяло їм повноцінніше використовувати пашу, що була вже не дуже придатна скитам. Бо сармати пускали спочатку коней і коні вибирали те, що підходило їм найбільше. Затим пускали корів, а вже вівці добирали все підчистую.

І прогнати тих сарматів скитам вже було не під силу. Бо всі бойові скитські навички були у сарматів. І більше їх було вже, аніж сарських скитів. І гнала їх східня засуха щораз глибше і глибше у скитські землі. Звідкіля ж взялася напасть ця сарматська та й на славетних скитів?

А скити її власноруч створили. Бо колись давно раніше воювали вони з амазонками і думали, що раз ті безвусі, то – ще молоді, юнаки. І перебили б певно тих як курчат, якби не звичай пити кров першого вбитого ворога. Нахилився скит з ножакою над ще трепетним тілом, знімає обладунки, щоб розсікти груди. Але що це? Хоч і одна, але гарна жіноча цицька! Він тоді гукає інших. Ті перестали переслідувати противника, з’їхалися і стали радитись.

Бо, якщо не вбивати, а взяти собі за жінок, то яке ж кріпке потомство може з того вийти. Цю нелегку місію доручили ще нежонатим воїнам-парубкам, що ради такого важливого діла згодилися наражатися на смертельну небезпеку. І ті так-сяк справилися з поставленим завданням: кожний мав собі за жінку одну воїтельницю.

І хоч бій амазонки програли, бо піддалися юнацьким чарам-принадам, але битву – виграли. Бо коли їх чоловіки забрали від батьків належну їм частину спадку, то їх жінки підговорили тікати від царів за Дон, що б там жити вільним життям. Скитські вожді цим не дуже опечалились, бо «тепер і за Доном – наші». Принаймні про каральні експедиції ми в літописах  не чули.

Зверну ще раз вашу увагу, шановні читачі, на те, що один і той самий звичай діє і на добро, і на шкоду. Звичай пити кров першого вбитого ворога спас життя амазонкам і поклав початок новому народу – сарматам. А тепер я буду говорити виключно про негативну ролю цього, на сучасний погляд, дикого звичаю.

У древніх була уява, що душа людини міститься у її крові. І дійсно: кров стекла – життя згасло, душа відлетіла. От, певно, скити й надіялися, що таким чином зможуть збагатитись душею переможеного. А чого добру пропадать? Тим більше, що душа воїна – суцільна мужність, відвага та інші доблесті.

Певно, що чогось не вистачало в їжі скитів, що вони додержувалися такого звичаю. Сучасні лікарі приписують деяким хворим препарати, виготовлені із крові, в тому числі і із людської. І ніхто це в наш час дикунством не вважає.

Одна прикрість: кров ще є носієм різних бактерій і ці бактерії часто становлять загрозу для життя не тільки носія, але й того кровопивці. А якщо уявити, що першим удається вбити найслабшого, що напено має проблеми зі здоров’ям, а звідтіля і поганої якості кров, що ще й «заправлена» збудниками різних хороб.

Скитам би вдосконалити той свій кровавий звичай, випиваючи кров останнього забитого ворога. Бо той, напевно, міг би бути найбільш здоровим. Але по велінню неба скити повинні були уступити сарматам і вперто ішли до свого історичного кінця.

 А сарматські жінки, що тепер воювали поряд із чоловіками, заборонили своїм половинам бути кровопивцями, посилаючись на те, що потім від того в них, сарматок тобто, постійно болить голова. А більш різноманітна, порівняно із скитською, сарматська їжа і без того добре сприяла налагодженню сімейних стосунків.

Ще треба підкреслити, що полігамія як суспільний устрій, видалася менш конкурентною, що і підтвердив історичний досвід останніх століть.

Тож сарматське суспільство виявилося значно сильнішим, аніж скитське, і поволі зайняло в степах України його місце. Хоча окремі дикі скитські звички розчинилися в сарматському морі і дожили навіть до наших днів. Цікавих відішлю за адресою до письменника Шолохова з його романом «Тихий Дон». Там все те яскраво змальоване. Бо писав він про своїх земляків.

Згубилась у віках, і то не скрізь, рівність жінок і чоловіків у сімейних стосунках. А що така рівність і увага до думки жінки у вирішенні життєво важливих питань у цих новітніх «скитів» була, вказує назва цього оновленого племені – сармати. Цар їм – їхня мати! Як бачите, автор  (цебто – я) успішно обходиться у поясненні  багатьох історичних термінів рідною мовою. Думка пихатих «сусідів», метою яких є закабалення наше і розчинення, ігнорується як малодоказова і заангажована.

Про русь.

Нікуди не ділися ні подоляни, ні будини, ні волиняни, але коли в Києві правила Русь, що підкорила собі всі ці означені землі, то що тут дивного в назві держави – Київська Русь?

Щоб дослідити назву "Русь", я роздивлявся як шкільні атласи з історії, так і атлас автомобільних доріг за совєтів, тобто те, що було під рукою. Мене цікавили і назви населених пунктів, але більше назви річок, бо річки названі людьми значно раніше ніж людські поселення. Найпівнічніше, як я зрозумів, знаходиться річка Порусьє десь біля Новгорода. Чому в Германії існує Боруссія? Або Пруссія? А в древній Італії жили етруски, перекладаю як "хети руські". А хто скаже: що то за уруси, що жили то там, то сям по всій Азії. Може урус і рус і не є одне й те саме. Бо "урус" можна перекласти як плодовитий потік. Частка "ур" присутня в назві багатьох річок, а слово "ус-піх" вказує нам на плодовитість. Кажуть: ім'я Руса було присутнє і на Кавказі.

Не зовсім ясно: чи руси і роси – одне й те саме? Народ "рос" чи "рош" згадується в Біблії. Назву росів легко зрозуміти – це сонцепоклонники. Їх бог чи владика – Хорос або Хорс (ну що за звичка, ковтаючи окремі звуки в словах, ховати кінці у воду?). Хо-рос це – хозяїн росів. Звичайно ж: він – хороший.

"Руське поле" – доволі, як бачимо, обширне. Але на Брянщині тече річка Неруса, що є притока Десни. По цій назві виходить, що Білорусія і Чернігівщина це ще – "руса", а вже далі на північний схід – Неруса.

Я хотів би застерегти читачів від розуміння позиції автора, як пропагандиста нерускості українського світу. От ви певне здивуєтесь: а хіба не протиставляється руськість українскості? Так, протиставляється, але це протиставлення безграмотне. Бо рускість і українськість одних і тих самих племен могла існувати неодночасно.  А, окрім того, могла бути різними властивостями одного й того ж світу. При тому такі ж властивості могли бути присутні і в інших племен, що вийшли із одного етнічного казана.

Те ж саме стосується і поняттю слов’янскості. Адже слово, слава, лови, голова, та інші

Цікаве дослідження назви Десни. "Десна" – правиця, права рука. Хтось з істориків сказав, що якби таку назву давали ті, що спускалися Дніпром від Новгорода, то так вони повинні були назвати не Десну, що для тих, хто спускається, вона зліва, а Прип'ять, що справа. Отож Десні таку назву дали ті, що піднімалися Дніпром до Києва від Чорного моря. Не знаю, чи помітив ще хто, але від устя Дніпра до Десни рівно десять річок, що впадають справа в Дніпро і Десна дійсно є десята. І вона дісно – справа, коли плисти проти течії  від устя аж до Києва. Це коли пливеш вниз за течією, що ж того плавання? – Сиди собі, кабачки лускай. А от коли гребти проти течії вверх по Дніпру, то мимоволі рахуватимеш – чи далеко ще?

Куди ті люди плавали? – А куди завгодно. Може у Візантію чи й далі. А може в Азовську Русь. Уявіть собі: по придніпровських степах гасають орди войовничих пастухів, що весь час скубуть київські землі. А в Приазов'ї існує ніби нікому не потрібна держава – Русь. І рядом живуть такі собі зажиточні і "мирні" болгари. Назву болгар я виводжу із назви річки Волги, в пониззі якої та ще Дону і жили ті волгари – жителі вологої землі. Волга – волога, велика вода. Ніхто не може сказати точно: як вигляділи ті давні болгари? Бо теперішні – це продукт розчинення в балканському середовищі, ще й, без сумніву, "поліпшений" турецьким впливом. Мені вже достатньо того, що вони путають: де – наліво,  а де – направо. Ті, що під ударами степовиків подалися на верхню Волгу (там теж степи), теж зазнали розчинення від таких собі татар.

Болгари пішли, болгари остались. Як оставалася частина сарматів на Дону, готів у Криму, половців та гунів на Наддніпрянщині. Під зверхністю хозар – хозяїв землі ці болгари разом з іншими хозарськими підданими перейняли на себе таку славну назву – Русь.

"Рус" означає сила, бик, віл, вол. Так пише Ігор Каганець в НО, дивись: http://observer.sd.org.ua/news.php?id=15984.

Так-що всі претензії до нього. Отже: «Волиняна» – назва частини української землі, означає те саме що й Русь. Як вигляділи древні волиняни, мабуть, сказати можна по дослідженню древніх поховань. Але у мене до археологів є питання: чи є різниця в зовнішньому вигляді правителів і селян? Бо правителі міняються, а селяни, більшою мірою, – автохтони на своїй землі. А от як вигляділи оті хозарські болгари, що разом із іншими хозарами взяли на себе ім'я "Русь", сказати буде важко.

Справа в тім, що у хозарському каганаті існувала система виведення особливої породи людей. Хозари, підім'явши під себе землі сучасних України, Білорусії, південного Поволжя та Прикавказ'я, брали дань з підкорених не тільки речами, а й дівицями. В якісь часи це збирання дані виглядало як тривіальні грабіжницькі набіги.

Навіщо їм дівиці? – Справа в тім, що каган – це не стільки цар чи воєвода (ті існували в хозар окремо), скільки ізбраний запліднювач нації. Навряд чи він призначався боярами чи вибирався віче. Каган – це славний воїн, що виграв це право у двобоях на публічних турнірах і, може й не публічних, змаганнях на сексуальну витривалість. Цю витривалість, як пише Канигін, в будь-який момент його діяльності, могли перевірити цар і воєвода, а може і інші уповноважені особи. І якщо цей бугай-жеребець не працював над позбавленням дівиці цноти, а розпивав з нею чаї по причині своєї інвалідності – тут йому і кінець. І знову призначалися змагання на наступного кагана із певного елітного кола воїнів.

Якщо хто думає, що в цих змаганнях перемагає лише груба сила і вправне володіння різними видами зброї або лише добра реакція тіла, то той грубо помиляється. На цю думку мене наштовхує майже регулярний перегляд чемпіонських поєдинків з боксу та змагань із бушідо. Обман, прочитання намірів за певними змінами на обличчі, майстерна акторська гра – цей неодмінний і, мабуть, не повний перелік якостей шулера-картяра є помічником переможця у тому турнірі. Зверніть на це все увагу: ви зрозумієте ті риси характеру, які набувала верхівка хозарського суспільства на протязі віків.

Вочевидь, тут використовувалось явище телегонії, у яке багато-хто не вірить. То для підтвердження своєї думки, я приведу такий приклад з пізнішої історії.

В Англії землевласники захотіли покращити породу своїх підданих – місцевих селян, застосовуючи право першої шлюбної ночі. Землевласники, в основному, були нащадками древніх германців – англів і саксів, що завоювали цей острів, де вже жили бритти, скотти, а найперше – пікти. Не знаю: чим вони не подобались англам і саксам, але право першої ночі існувало офіційно, що не викликало задоволення у місцевих чоловіків.

Щоб не відступати далеко від теми, коротко доповім: таке "поліпшення" їм вдалося. Замість роботящих і миролюбних забитих селян, вони наплодили таких же, як були самі – ледачих і жадібних, хитрих і розбійників. Ото звідти іде походження англійського піратства.

Позаяк в Хозарію дівиць звозили з далеких країв, то у метрополії це заперечення не викликало.

Добре, дівиця – вже запрограмована, ба, навіть запліднена. Що далі? А далі вона дарується місцевому парубку в якості жінки. Хто візьме "зіпсуту"? Ну, по-перше: не зіпсуту, а перевірену, обкатану, як кажуть автомобілісти, кращим з кращих. А по-друге: не хочеш перевірену – можеш місцеву дівицю, якщо дозволять фінанси, купити собі у її батьків. Такий звичай існує у багатьох народів до цих пір. Як і звичай вкрасти собі жінку.

Отож, у хозарське суспільство завжди привносилась "свіжа кров", а з нею і інші культури, в тому числі і з українських земель. І мови там звучали різні. І письмо якесь було, може й не одне. Бо коли такий собі Кирило почав шукати письмо, яким можна писати богослужбові книги для слов'янського світу, що не дуже розумів грецьку і латину, то він чомусь поїхав у Хозарію. І вже по дорозі туди, в Криму, бачив Євангеліє, "роуськими письменами писане".

Ну добре. А як же схожість між собою інших слов'янських мов? Це що: лише витвір Кирила і Мефодія? Ну, по-перше: схожості стільки, скільки і відмінності. По-друге: через Донецько-Азовський регіон, а потім і іншу територію України, пройшли в Європу всі завойовники, що колись гарцювали в тих неозорих степах. Забираючи з собою певні мовні навички, а то і носіїв праукраїнської мови, ті войовники осідали на теперішніх слов'янських землях. Був, як дехто вважає, і зворотній рух з заходу на схід. Для прикладу: галли в Галичину, готи в степи України, гуни з Волині і лівобережжя України на готів. Окрім того, схожість багатьох європейських ( і не тільки) мов зовсім не є дивина, коли знати про існування на цій обширній території прадавньої мови, що дуже нагадує давньоукраїнську (давньоруську, як її дехто називає).

Цей процес мовотворення неможливо описати, користуючись математичними формулами чи так, як ото описують хімічні реакції. Цей процес мовотворення більше схожий на процес творення біологічних видів, де існування кожного виду самооправдане і займає свою біологічну нішу.

Одним із небагатьох винятком із цієї мовної спільноти є російська (багато російських слів є перекрученими українськими). Кажуть: вона штучно створена Ломоносовим, Жуковським, Пушкіним та іншими "продвинутими" і великими "росами". Взагалі: російська мова, завдяки своїй молодості чи штучності, є проста і легко засвоювана для навколишніх і дальніх народів, що стали підданими великоросів. Дуже легка для вивчення і нам – українцям. Ось дивіться: коренів, що означають якесь поняття не дуже багато, половина тих коренів нам по звучанню знайомі. А за допомогою передніх добавок (їх називають префіксами) до того кореня виникає можливість використовувати те слово для всяких різних потреб.

Для тих, хто не розуміє, приведу такий приклад.

Візьмемо російське слово, що означає в дії злягання з жінкою. Утворюючи нові слова за допомогою префіксів на-, ви-, раз-, у-, по-, под-, вь-, до-, сь- (а читач, певно, ще щось добавить), бачимо, що ці малокультурні слова для користувачів таким лексиконом у більшості своїй мають смисл, незв'язаний з статевим актом. На захист росіян скажу, що лаються не тільки вони, а й інші слов'яни теж. Тут цей феномен треба розуміти так: те, що для нас є жахливою, богупротивною лайкою, для інших народів може бути звичайним спілкуванням. Треба сказати, що в давнину багато народів шанували своє людське походження, святість дітородження, поклонінням органам і процесам.

А інші народи сміялись над усім цим і знаючи про певну пошану до всього причетного до появи людини на світ, старалися умалити, принизити, розтоптати це брутальним словом. Україну створювали народи, більшість з яких мала таку пошану. Росіянам, я їх приводжу як приклад, бо інших я зовсім не знаю, повезло якось інакше.

Отож сила Русі прийшла в Київ і інші городища України по Дніпру з півдня. На той час, існуючий у вигляді портового Подолу, Київ є не стільки краєм-границею слов'янсько-древлянського світу, скільки передовим форпостом хозарської експансії.

Могло бути і два, і більше центра правління хозарським конгломератом. Таку модель можемо спостерігати на прикладі Римської імперії, коли слабіючий і старіючий Рим поступово віддає владу розквітлому Константинополю. Що Київ стає одним із адміністративних центрів Хозарії, підтверджує наявність на Подолі вулиць-кварталів: жидівських, армянських, грецьких і, звісно ж, руських. І, як буває по універсальному історичному закону, колонія, набираючи силу, віддаляється від бувшої метрополії і починає з нею боротьбу за першість.

Сильно давив на хозар і інших хазяїв Причорномор'я Ігор – Іго Оріїв, Хомут Землі. Але спіткнувся він на зовсім видно знехтуваних ним древлянах. Ті людьми своїми не торгували, дівок хозарам не давали, от і "розпасли землю древлянскую". Ольга, провівши по місцевому звичаю обряд кровної помсти (чим заслужила у древлян і інших нехристів велику повагу), знищила лише політичний центр древлян в Іскоростені. Цим центром для древлян став Київ, бо в ньому в заложниках діти древлянського князя Мала – Добриня і Малуша. Розгром древлян і причина ворожих стосунків Іскоростеня і Києва могла бути спричинена світоглядною різницею між правителями. Така собі війна на релігійному ґрунті. З цього погляду стає зрозумілим підтримка Ольги київським боярством і "міжнародною спільнотою".

І ще у велику заслугу Ользі ставлять упорядкування податкової системи. Це я уявляю так. Часто всяка босота, не уповноважена правлячою верхівкою збирати податі, а то і прямо кримінальний елемент – розбійники і вори, роз'їжджаючи по обширних землях, іменем князя під видом оподаткування грабували населення. А коли являлися княжі збирачі податків, люди проявляли незадоволення. І от: установлення княгинею Ольгою точної дати, місця і розміру податі позбавляло можливості замаху на княжу казну і народний карман того, хто б то не був – дружинник чи боярин. Строго караючи подібні намагання, Ольга одним махом добилася, як тепер мовиться, найвищого рейтингу серед підданих.

Добив Хозарію Святослав, якому не сиділось вдома. Де він тільки не ходив з походами. Ходив і на Дунай, де багато слов'янської людності. А значить багато і хозарів, бо хозарину прикинуться слов'янином нічого не коштувало.

Історики по-різному оцінюють походи Святослава. Чи був великим горем розгром Хозарії для київських хозар, русів, греків і інших? Позбулися конкурента – ото і все. Але коли Святослав надумав перенести свою столицю на Дунай, тут занепокоїлись і київляни, і візантійці. Мабуть-що київські організували демонстративний похід на столицю (от ума!) печенігів, що при відсутності військової сили волжзьких хозар спокійно роз'їжджали українськими степами. Ті довго стояли під Києвом, чекали видно на князя, аж поки той не прийшов з Дунаю і не прогнав. Потім Святославу захотілося "подоїть" Візантію і той похід теж приніс йому немалі дивіденди. Не знаю: як воно сталося, що та військова здобич пішла однією дорогою, а князь із малим супроводом – другою. Здобич, мабуть, до столиці дійшла, а от князь зложив свою світлу голову десь біля дніпровських порогів у бою із печенігами, які чи не з усього степу збіглися в надії урвати свій кусень від мародерства. Мало не всі історики в організації нападу на князя звинувачують Візантію. Може й так.

Нема давно тієї Київської Русі. Але хозари не зникли. Вони, будучи різні за виглядом і різномовні, сповідуючи різну релігію, розселилися по всіх бувших колоніях і інших, тоді  переважно слов’янських, землях під іменем русів, татар, білорусів, жидів, армян і ще не знаю кого. Аякже: жити ж десь людям то треба.

 Аж ніяк не можна вважати, що це – люди якогось певного вигляду і з окремими певними ознаками. Позаяк хозари – інтернаціональні як по мамі і татові, так і за каганами. Бо в різні часи були різні кагани. І коли обставини змушують людину хозарського походження брати шлюб з кимось не таким як вона сама, то ця людина підкоряється цим обставинам. Бо інакше не виживеш. Отож, хозарський менталітет проник глибоко в усі верстви і українського суспільства теж.

Нерозумно, звичайно, косити всіх під одну гребінку. Але те, що я називаю "хозарський менталітет", проявляє себе постійно у всі часи. І в наш час – також.

Багато хто ототожнює хозар з євреями. Мушу заперечити таким, що це - не так. Юдеї і євреї, як на мене, це не одне й те саме. Бо юдей – за вірою, а єврей – за походженням. Не можна ж, наприклад, записати у євреї юдеїв Китаю. Дивись з цього приводу свідчення очевидця: http://narodna.pravda.com.ua/travel/469b73599aa79/

Окрім того, треба зауважити, що юдейство було релігією панівної верстви хозарів лише якісь менш як дві сотні років, порівняно з більш як півтисячолітньою історією.

Чи є вчителька-єврейка чи лікар-єврей по суті хозарином? – Лише в тому випадку, коли вони сповідують "хозарські цінності": безжалісний грабунок одноплемінників і співгромадян для власного достатку. Одна моя землячка, що працює вчителькою, підробляє приватними уроками для власних учнів. А щоб спонукати їх до занять у приваті, вона безжалісно і безсоромно занижує оцінки цих учнів. Ні, вона явно не єврейка. Вона лише хозарка. Чому її не вигонять? Вона ж, мабуть, ділиться з директоркою, окрім того в неї син десь в органах і в директорки син теж в органах.

Хозарська іржа роз'їла наші душі дуже давно. Це стосується багатьох жителів України, незалежно від походження, віри і мови. І оте хозарське користолюбство використовують у своїх цілях ворожі Україні сили. Об’єднують, розділяючи цим українське суспільство, для більшої вигоди окремих то за діаспорами, то за синагогами, то за лжецерквами. І ті, хто «клює» на ту наживку з тимчасової вигоди, не розуміє, що в нього забирають надію на щасливе майбутнє його нащадків. Бо в об’єднаних неправдою нема майбутнього. Бо зло може існувати лише серед добра, паразитуючи на ньому. А коли зло переважає і стає більшістю, воно само себе знищує. Біда наша, що мимохідь знищує і нашу планету.

Щоб мене не звинуватили в надмірних фантазіях, додам список книжок, які колись читав чи гортав з цього приводу.

1. російськомовне видання Старого Завіту;

2. Пол Джонсон "Популярная история евреев";

( те що там нічого не сказано про хозарське походження багатьох сучасних євреїв, красномовніше від будь-яких фантазій на цю тему)

3. Ігор Ісіченко "Історія Христової Церкви в Україні";

4. А.М. Черній "Релігієзнавство";

5. Раїса Іванченко "Історія без міфів";

6. Ю. Канигін "Шлях аріїв";

7. Л.Л. Залізняк "Первісна історія України";

8. А.П. Коваль "Знайомі незнайомці";

9. Войтех Замаровський "Їх величності піраміди";

10. О. І. Леута "Старослов'янська мова";

11. Польсько-Український словник;

12. Наталія Полонська-Василенко "Історія України";

13. Іван Крип'якевич, Богдан Гнатевич "Історія українського війська";

14. атласи автомобіліста (позначені назви багатьох маленьких річечок) і атласи з Історії України для середньої школи;

15. Історичні праці Івана Івановича Білика;

16. І в кінці кінців весь без краю інтернет, де правда і брехня поруч, часто в одній упаковці.