ПРО ПАСТУХІВ І СІЯЧІВ

Кільканадцять найсильніших людей одного пастушого племені всілися, підібгавши ноги, навколо вогню. Коли один із них підняв трохи вгору руку, гомін серед них стих. Вочевидь це був їхній ватажок. Чи вождь. Чи старійшина. Міг називатися і якось інакше – це неважливо.
Я гукнув у це наше коло вас – почав ватаг свою мову – аби сказати дуже тривожну для нас звістку.
Падала худоба в нас і раніше. То в тій отарі менше ніж пальців на руці, а в якійсь другій то лише одне дорізати прийшлось. І ми їх просто з’їдали, а що не подужали, те наші хвостаті помічники-гавкуни догризали. Але вже від сьогодні пішло таке, про що я чув коли був дуже малим.
А про що ж ти чув? – всі навколо зашуміли. І ватаг розповів, що вже колись був в їх племені такий мор серед худоби, що їсти ставало вже нічого. Він звісно те не застав, бо ще на світ не появився, але добре пам’ятає дідусеву розповідь. Худоба видохла вся. Собак зловити не могли, бо ті повтікали. Змушені були кидати жереб на того, кого забити на м'ясо. М'ясо, м’ясце дорогеньке, як же без тебе? Аж тут знайшли якесь мирне плем’я, що битися путньо не вміло. От у них і забрали худобу, вигнали їх із їхніх землянок. А в землянках були в них запаси зерна.
Так, саме такого, як ото ми забирали ще недавно у вбитих нами білохатинників. Може це тепер їхні боги карають нас, забираючи в нас худобу як останню надію на порятунок? Навколо зашуміли: хтось заперечно, хтось схвально.
Тоді ватаг знову підняв руку: я дуже боюся, що не було гірше ніж з нашими і вашими дідами, як ото колись. Бо в цілій окрузі, як ви знаєте, нема більше поряд племен, яких можна грабувати та вбивати. Тож, аби відвернути гнів богів, давайте зробимо так. Перш за все підемо в те селище, і хай скільки не смердить, поховаємо всі тіла білохатинників. А ще краще спалимо, як вони самі робили з своїми померлими. При цьому будемо просити богів, аби вони відвернули від нас і нашого добра свій гнів. А ще аби їх задобрити, то пообіцяємо більше ніколи не вбивати тих, хто сіє і ростить зерно на цій землі. Аби нам, на випадок падежу худоби було що їсти. То як вам моє слово? Ватага схвально загуділа і всі дружно приступили до діла. Якось непомітно хтось догадався, що треба швиденько перегнати худобу подалі в інші місця ще більше розділивши стадо. А коли палили трупи   тих білохатинників, то
вирішили забивати і палити й ту худобу, яка при перегонах відставала вказуючи на свою неміч. Спробувавши добре вижарене м'ясо, перестали їсти його сирим, як то раніше і пізніше ще полюбляли інші степовики.
І вже не знати від чого, але мор худоби і людей перестав бути. Але клятва богам остається клятвою. І коли зустрічали пастухів – їх далеких родичів, то розповідали про оту небезпеку, через яку мало не загинули. А тих із інших пастуших племен, що пасли зовсім недалеко, попередили: якщо хоч одного сіяча зерна поб’єте, то ми мовляв самі вас переб’ємо до ноги.
Отак десь невідомо де і виникла мирно співіснуюча спільнота пастухів і сіячів. Сіячі вимушено ділилися з пастухами зерном та іншими корисним речами. За те пастухи зірко слідкували, аби їх худоба не топтала зернові посіви, допомагали заганяти в пастки кабанів, що любили ласувати колосками зерна. Проганяли ведмедів, яким однаково хотілося як зерна так і когось із отари впіймати. Тай людського м’яса клишоногі не цуралися. А головне – проганяли більш дикі племена зі своєї території, не даючи кривдити і своїх сусідів також.